Міжнародні правові механізми

Категорія: Головна сторінка


Конвенція ООН про запобігання злочину геноциду і покарання за нього

Прийнято і запропоновано для підписання, ратифікації чи приєднання резолюцією 260 А (III) Генеральної Асамблеї від 9 грудня 1948 року ВСТУП У СИЛУ: 12 січня 1961 року у відповідності зі статтею XIII. Договірні сторони, приймаючи до уваги, що Генеральна Асамблея Організації Об'єднаних Націй у своїй резолюції 96 (I) від 11 грудня 1946 року оголосила, що геноцид є злочином, що порушує норми міжнародного права і суперечить духу і цілям Організації Об'єднаних Націй, і що цивілізований світ засуджує його, визнаючи, що протягом всієї історії геноцид завдавав великих втрат людству, і будучи переконаними, що для рятування людства від цього огидного нещастя необхідне міжнародне співробітництво, погоджуються, як це передбачено нижче:
Стаття I Договірні сторони підтверджують, що геноцид незалежно від того, чи відбувається він у мирний, чи воєнний час, є злочином, що порушує норми міжнародного права і проти якого вони зобов'язуються вживати заходів попередження і карати за його здійснення.
Стаття II У даній Конвенції під геноцидом розуміються наступні дії, чинені з наміром знищити, цілком чи частково, яку-небудь національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку: a) убивство членів такої групи; b) заподіяння серйозних тілесних ушкоджень чи розумового розладу членам такої групи; c) навмисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, що розраховані на повне чи часткове фізичне знищення її; d) міри, розраховані на запобігання дітородіння в середовищі такої групи; e) насильницька передача дітей з однієї людської групи в іншу.
Стаття III Карні наступні діяння: a) геноцид; b) змова з метою здійснення геноциду; c) пряме і публічне підбурювання до здійснення геноциду; d) замах на здійснення геноциду; e) співучасть у геноциді.
Стаття IV Особи, що чинять геноцид чи які-небудь інші з перерахованих у статті III діянь, підлягають покаранню, незалежно від того, чи є вони відповідальними по конституції правителями, посадовими чи приватними особами.
Стаття V Для введення в силу положень даної Конвенції договірні сторони зобов'язуються провести необхідне законодавство, кожна у відповідності зі своєю конституційною процедурою, і, зокрема, передбачити ефективні заходи покарання осіб, винних у здійсненні геноциду чи інших згаданих у статті III злочинів.
Стаття VI Особи, звинувачені в здійсненні геноциду чи інших перерахованих у статті III діянь, повинні бути суджені компетентним судом тієї держави, на території якої було зроблено це діяння, чи таким міжнародним карним судом, що може мати юрисдикцію у відношенні сторін даної Конвенції, що визнали юрисдикцію такого суду.
Стаття VII У відношенні видачі винних геноцид і інші перераховані в статті III діяння не розглядаються як політичні злочини. У таких випадках договірні сторони зобов'язуються здійснювати видачу у відповідності зі своїм законодавством і діючими договорами.
Стаття VIII Кожен учасник даної Конвенції може звернутися до відповідного органу Об'єднаних Націй з вимогою вжити, відповідно до положень Статуту Організації Об'єднаних Націй, усіх необхідних, на його думку, заходів з метою попередження і припинення актів геноциду чи одного з інших перерахованих у статті III діянь.
Стаття IX Суперечки між договірними сторонами по питанню тлумачення, чи застосування виконання даної Конвенції, включаючи суперечки щодо відповідальності тієї чи іншої держави за здійснення геноциду чи одного з інших перерахованих у статті III діянь, передаються на розгляд Міжнародного Суду за вимогою кожної зі сторін у суперечці.
Стаття X Дана Конвенція, англійський, китайський, іспанський, французький і російський тексти якої є рівно автентичними, датується 9 грудня 1948 року.
Стаття XI Дана Конвенція буде відкрита для підписання її до 31 грудня 1949 року від імені будь-якого члена Організації Об'єднаних Націй і будь-кого, хто не є членом Організації держави, що одержала запрошення Генеральної Асамблеї підписати Конвенцію. дана Конвенція підлягає ратифікації, і акти про ратифікацію депонуються в Генерального секретаря Організації Об'єднаних Націй. Починаючи з 1 січня 1950 року до даної Конвенції можуть приєднатися будь-який член Організації Об'єднаних Націй і будь-яка держава, що не є членом цієї Організації, яка одержала вищезазначене запрошення. Акти про приєднання депонуються в Генерального секретаря Організації Об'єднаних Націй.
Стаття XII Кожна з договірних сторін може в будь-який час шляхом повідомлення на ім'я Генерального секретаря Організації Об'єднаних Націй поширити застосування даної Конвенції на всю чи деяку території, за ведення зовнішніх відносин яких вона відповідальна.
Стаття XIII У день, коли в Генерального секретаря будуть депоновані перші двадцять актів про ратифікацію чи приєднання, Генеральний секретар заготовляє Протокол, що у копіях перепроваджується всім державам - членам Організації Об'єднаних Націй і всім державам, які не є членами Організації, передбаченим у статті XI. Дана Конвенція набирає сили на дев'яностий день, починаючи з дня депонування двадцятого акта про ратифікацію чи приєднання. Акти про ратифікацію і приєднання, отримані після вступу в силу даної Конвенції, вступають у дію на дев'яностий день, починаючи з дня їхнього депонування в Генерального секретаря Організації Об'єднаних Націй.
Стаття XIV Дана Конвенція дійсна протягом десяти років, починаючи з дня вступу її в силу. Вона залишається в силі на наступні п'ятиліття у відношенні тих договірних сторін, що не денонсують її щонайменше за шість місяців до закінчення відповідного терміну її дії. Денонсація виробляється шляхом письмового повідомлення на ім'я Генерального секретаря Організації Об'єднаних Націй.
Стаття XV Якщо в результаті денонсації число учасників даної Конвенції стане менш шістнадцяти, Конвенція припиняє свою дію в день вступу в силу останньої денонсації. Стаття XVI Вимога про перегляд даної Конвенції може бути представлена в будь-який час кожною з договірних сторін шляхом письмового повідомлення на ім'я Генерального секретаря. Генеральна Асамблея вирішує те, які міри необхідно прийняти у відношенні такої вимоги, якщо вона визнає необхідним вживання яких-небудь заходів.
Стаття XVII Генеральний секретар Організації Об'єднаних Націй сповіщає всіх членів Організації Об'єднаних Націй і тих хто не є членами Організації держави, передбачених у статті XI: a) про всі акти про підписання, ратифікацію і приєднання, отриманих у відповідності зі статтею XI; b) про всі заяви, отримані у відповідності зі статтею XII; c) про день вступу в силу даної Конвенції у відповідності зі статтею XIII; d) про денонсації, отримані у відповідності зі статтею XIV; e) про скасування Конвенції у відповідності зі статтею XV; f) про заяви, отримані у відповідності зі статтею XVI.
Стаття XVIII Оригінал даної Конвенції депонується в архів Організації Об'єднаних Націй. Засвідчені копії Конвенції розсилаються всім членам Організації Об'єднаних Націй і державам, які не є членами Організації, передбаченим у статті XI.
Стаття XIX Дана Конвенція реєструється Генеральним секретарем Організації Об'єднаних Націй у день вступу її в силу.

Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації
Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (ICERD) - конвенція ООН, прийнята Генеральною Асамблеєю 21 грудня 1965 і набула чинності 4 січня 1969 року. Учасниками Конвенції є 175 країни, ще 6 країн Конвенцію підписали, але не ратифікували.
За дотриманням Конвенції веде нагляд Комітет з ліквідації расової дискримінації, що складається з 18 експертів.
Згідно з Міжнародною конвенцією про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, расова дискримінація визначається наступним чином: «Расова дискримінація означає будь-яке розрізнення, виняток, обмеження чи перевагу, засновані на ознаках раси, кольору шкіри, родового, національного чи етнічного походження, метою або наслідком яких є знищення або применшення визнання, використання чи здійснення на рівних засадах прав людини та основних свобод у політичній, економічній, соціальній, культурній чи будь-яких інших галузях суспільного життя»

Частина I (ст. 1-7) - зобов'язання країн-учасниць:
Стаття 1

(1) У цій Конвенції вислів "расова дискримінація" означає будь-яке розрізнення, виняток, обмеження чи перевагу, основані на ознаках раси, кольору шкіри, родового, національного чи етнічного походження, метою або наслідком яких є знищення або применшення визнання, використання чи здійснення на рівних засадах прав людини
та основних свобод у політичній, економічній, соціальній, культурній чи будь-яких інших галузях суспільного життя.
(2) Ця Конвенція не застосовується до відмінностей, винятків, обмежень чи переваг, що їх Держави-учасниці цієї Конвенції проводять чи роблять між громадянами і негромадянами.
(3) Ніщо в цій Конвенції не може бути витлумачено як таке, що якоюсь мірою впливає на положення законодавства Держав-учасниць стосовно національної належності, громадянства або натуралізації, за умови, що в таких постановах не проводиться дискримінація щодо якоїсь певної національності.
(4) Вжиття спеціальних заходів з виключною метою забезпечення належного прогресу деяких расових або етнічних груп чи окремих осіб, що потребують захисту, який може виявитися необхідним для того, щоб забезпечити таким групам чи особам рівне використання і здійснення прав людини та основних свобод, не розглядається як
расова дискримінація за умови, однак, що такі заходи не ведуть до збереження особливих прав для різних расових груп і що їх не буде залишено в силі після досягнення тих цілей, заради яких вони були запроваджені.

Стаття 2

(1) Держави-учасниці осуджують расову дискримінацію і зобов'язуються невідкладно всіма можливими способами проводити політику ліквідації всіх форм расової дискримінації і сприяти взаєморозумінню між усіма расами, і з цією метою:
а) кожна Держава-учасниця зобов'язується не чинити щодо осіб, груп або установ будь-яких актів чи дій, пов'язаних з расовою дискримінацією, і гарантувати, що всі державні органи і державні установи, як національні, так і місцеві, діятимуть відповідно до цього зобов'язання;
b) кожна Держава-учасниця зобов'язується не заохочувати, не захищати і не підтримувати расову дискримінацію, здійснювану будь-якими особами чи організаціями;
с) кожна Держава-учасниця повинна вжити ефективних заходів для перегляду політики уряду в національному і місцевому масштабі, а також для виправлення, скасування або анулювання будь-яких законів і постанов, що ведуть до виникнення або увічнення расової дискримінації всюди, де вона існує;
d) кожна Держава-учасниця повинна, використовуючи всі належні засоби, в тому числі й законодавчі заходи, залежно від обставин, заборонити расову дискримінацію, що її проводять будь-які особи, групи чи організації, і покласти їй кінець;
e) кожна Держава-учасниця зобов'язується заохочувати в належних випадках об'єднавчі багаторасові організації та об'єднавчий рух, так само як і інші заходи, спрямовані на знищення расових бар'єрів, і не підтримувати ті з них, які сприяють
поглибленню расового роз'єднання.
(2) Держави-учасниці повинні вживати, коли обставини цього вимагають, спеціальних і конкретних заходів у соціальній, економічній, культурній та інших галузях з метою забезпечення потрібного розвитку і захисту деяких расових груп чи осіб, що до них належать, з тим, щоб гарантувати їм повне і рівне використання прав людини та основних свобод. Такі заходи ні в якому разі не повинні в результаті привести до збереження нерівних чи особливих прав для різних расових груп після досягнення тих цілей, заради яких вони були запроваджені.

Стаття 3

Держави-учасниці особливо осуджують расову сегрегацію та апартеїд і зобов'язуються відвертати, забороняти і викорінювати всяку практику такого характеру на територіях, які є під їх юрисдикцією.

Стаття 4

Держави-учасниці осуджують всяку пропаганду і всі
організації, які грунтуються на ідеях або теоріях переваги однієї
раси чи групи осіб певного кольору шкіри або етнічного походження
або намагаються виправдати, або заохочують расову ненависть і
дискримінацію в будь-якій формі, і зобов'язуються вжити негайних і
позитивних заходів, спрямованих на викоренення всякого
підбурювання до такої дискримінації чи актів дискримінації, і з
цією метою вони відповідно до принципів, поданих у Загальній
декларації прав людини, і прав, ясно викладених у Статті 5 цієї
Конвенції, серед іншого:
а) оголошують злочином, що карається за законом, всяке
поширення ідей, основаних на расовій перевазі або ненависті, всяке
підбурювання до расової дискримінації, а також усі акти насильства
або підбурювання до таких актів, спрямованих проти будь-якої раси
чи групи осіб іншого кольору шкіри або етнічного походження, а
також подання будь-якої допомоги для проведення расистської
діяльності, включаючи її фінансування;
b) оголошують протизаконними і забороняють організації, а
також організовану і всяку іншу пропагандистську діяльність, які
заохочують расову дискримінацію та підбурюють до неї, і визнають
участь у таких організаціях чи в такій діяльності злочином, що
карається законом;
с) не дозволяють національним чи місцевим органам державної влади або державним установам заохочувати расову дискримінацію чи підбурювати до неї.

Стаття 5

Відповідно до основних зобов'язань, викладених у Статті 2
цієї Конвенції, Держави-учасниці зобов'язуються заборонити і
ліквідувати расову дискримінацію в усіх її формах і забезпечити
рівноправність кожної людини перед законом, без розрізнення раси,
кольору шкіри, національного або етнічного походження, особливо
щодо здійснення таких прав:
а) права на рівність перед судом і всіма іншими органами, що
здійснюють правосуддя;
b) права на особисту безпеку і захист з боку держави від
насильства або тілесних ушкоджень, заподіюваних як урядовими
службовими особами, так і будь-якими окремими особами, групами чи
установами;
с) політичних прав, зокрема права брати участь у виборах -
голосувати і виставляти свою кандидатуру - на основі загального і
рівного виборчого права, права брати участь в управлінні країною,
так само як і в керівництві державними справами на будь-якому
рівні, а також права рівного доступу до державної служби;
d) інших громадянських прав, зокрема:
(і) права на свободу пересування і проживання в межах
держави;
(іі) права залишати будь-яку країну, включаючи свою власну, і
повертатися в свою країну;
(ііі) права на громадянство;
(iv) права на одруження і на обрання подружжя;
(v) права на володіння майном як одноосібно, так і спільно з
іншими;
(vi) права спадкоємства;
(vii) права на свободу думки, совісті і релігії;
(viii) права на свободу переконань і на вільне вираження їх;
(ix) права на свободу мирних зборів та асоціацій;
e) прав в економічній, соціальній і культурній галузях,
зокрема:
(і) права на працю, вільний вибір роботи, справедливі і
сприятливі умови праці, захист від безробіття, рівну плату за
рівну працю, справедливу і задовільну винагороду;
(іі) права створювати професійні спілки і вступати до них;
(ііі) права на житло;
(iv) права на охорону здоров'я, медичну допомогу, соціальне
забезпечення і соціальне обслуговування;
(v) права на освіту і професійну підготовку;
(vi) права на рівну участь у культурному житті;
f) права на доступ до всякого місця або всякого виду
обслуговування, призначеного для громадського користування, як,
наприклад, транспорт, готелі, ресторани, кафе, театри і парки.

Стаття 6

Держави-учасниці забезпечують кожній людині, на яку поширюється їх юрисдикція, ефективний захист і засоби захисту через компетентні національні суди та інші державні інститути в разі будь-яких актів расової дискримінації, що посягають, порушуючи цю Конвенцію, на її права людини та основні свободи, а також права подавати в ці суди позов про справедливе й адекватне відшкодування чи оплату за всяку шкоду, якої завдано в результаті такої дискримінації.

Стаття 7

Держави-учасниці зобов'язуються вжити негайних і ефективних
заходів, зокрема в галузях викладання, виховання, культури та
інформації, в цілях боротьби із забобонами, які ведуть до расової
дискримінації, з метою заохочення взаєморозуміння, толерантності і
дружби між націями та расовими або етнічними групами, а також
популяризації цілей і принципів Статуту Організації Об'єднаних
Націй, Загальної декларації прав людини, Декларації Організації
Об'єднаних Націй про ліквідацію всіх форм расової дискримінації та
цієї Конвенції.
Частина II (ст. 8-16) - правила роботи Комітету з ліквідації расової дискримінації.
Декілька слів про комітет:
(1) Має бути засновано Комітет по ліквідації расової
дискримінації (далі іменований "Комітет"); він складатиметься з
вісімнадцяти експертів, що відзначаються високими моральними
якостями і визнаною безсторонністю, обираються
Державами-учасницями з числа їх громадян і повинні виконувати свої
обов'язки від себе особисто, причому приділяється увага
справедливому географічному розподілу і представництву різних
форм цивілізації, а також головних правових систем.
(2) Члени Комітету обираються таємним голосуванням з числа
внесених до списку осіб, висунутих Державами-учасницями. Кожна
Держава-учасниця може висунути одну особу з числа своїх громадян.
Частина III (ст. 17-25) - правила ратифікації, денонсації, вступу в силу конвенції та вирішення спорів.

(1) Ця Конвенція відкрита для підписання будь-якою державою -
членом Організації Об'єднаних Націй або членом будь-якої з її
спеціалізованих установ, будь-якою Державою-учасницею Статуту
Міжнародного Суду і всякою іншою державою, яку
Генеральна Асамблея Організації Об'єднаних Націй запросить до
участі в цій Конвенції.
(2) Ця Конвенція підлягає ратифікації. Ратифікаційні грамоти
депонуються у Генерального секретаря Організації Об'єднаних Націй.


Загальна декларація прав людини


Прийнята і проголошена резолюцією 217 A (III)
Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 року

Неофіційний переклад

Преамбула

Беручи до уваги, що визнання гідності, яка властива всім
членам людської сім'ї, і рівних та невід'ємних їх прав є основою
свободи, справедливості та загального миру: і
беручи до уваги, що зневажання і нехтування правами людини
призвели до варварських актів, які обурюють совість людства, і що
створення такого світу, в якому люди будуть мати свободу слова і
переконань і будуть вільні від страху і нужди, проголошено як
високе прагнення людей; і
беручи до уваги, що необхідно, щоб права людини охоронялися
силою закону з метою забезпечення того, щоб людина не була змушена
вдаватися як до останнього засобу до повстання проти тиранії і
гноблення; і
беручи до уваги, що необхідно сприяти розвиткові дружніх
відносин між народами; і
беручи до уваги, що народи Об'єднаних Націй підтвердили в
Статуті ( 995_010 ) свою віру в основні права людини, в гідність і
цінність людської особи і в рівноправність чоловіків і жінок та
вирішили сприяти соціальному прогресові і поліпшенню умов життя
при більшій свободі; і
беручи до уваги, що держави-члени зобов'язались сприяти у
співробітництві з Організацією Об'єднаних Націй загальній повазі і
додержанню прав людини і основних свобод; і
беручи до уваги, що загальне розуміння характеру цих прав і
свобод має величезне значення для повного виконання цього
зобов'язання;
Генеральна Асамблея
проголошує цю Загальну декларацію прав людини як завдання, до
виконання якого повинні прагнути всі народи і всі держави з тим,
щоб кожна людина і кожний орган суспільства, завжди маючи на увазі
цю Декларацію, прагнули шляхом освіти сприяти поважанню цих прав і
свобод і забезпеченню, шляхом національних і міжнародних
прогресивних заходів, загального і ефективного визнання і
здійснення їх як серед народів держав-членів Організації, так і
серед народів територій, що перебувають під їх юрисдикцією.

Стаття 1

Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та
правах. Вони наділені розумом і совістю і повинні діяти у
відношенні один до одного в дусі братерства.

Стаття 2

Кожна людина повинна мати всі права і всі свободи,
проголошені цією Декларацією, незалежно від раси, кольору шкіри,
статі, мови, релігії, політичних або інших переконань,
національного чи соціального походження, майнового, станового або
іншого становища. Крім того, не повинно проводитися ніякого
розрізнення на основі політичного, правового або міжнародного
статусу країни або території, до якої людина належить, незалежно
від того, чи є ця територія незалежною, підопічною,
несамоврядованою або як-небудь інакше обмеженою у своєму
суверенітеті.

Стаття 3

Кожна людина має право на життя, на свободу і на особисту
недоторканність.

Стаття 4

Ніхто не повинен бути в рабстві або у підневільному стані;
рабство і работоргівля забороняються в усіх їх видах.

Стаття 5

Ніхто не повинен зазнавати тортур, або жорстокого,
нелюдського, або такого, що принижує його гідність, поводження
і покарання.

Стаття 6

Кожна людина, де б вона не перебувала, має право на визнання
її правосуб'єктності.

Стаття 7

Всі люди рівні перед законом і мають право, без будь-якої
різниці, на рівний їх захист законом. Усі люди мають право на
рівний захист від якої б то не було дискримінації, що порушує цю
Декларацію, і від якого б то не було підбурювання до такої
дискримінації.

Стаття 8

Кожна людина має право на ефективне поновлення у правах
компетентними національними судами в разі порушення її основних
прав, наданих їй конституцією або законом.

Стаття 9

Ніхто не може зазнавати безпідставного арешту, затримання або
вигнання.

Стаття 10

Кожна людина, для визначення її прав і обов'язків і для
встановлення обґрунтованості пред'явленого їй кримінального
обвинувачення, має право, на основі повної рівності, на те, щоб її
справа була розглянута прилюдно і з додержанням усіх вимог
справедливості незалежним і безстороннім судом.

Стаття 11

1. Кожна людина, обвинувачена у вчиненні злочину, має право
вважатися невинною доти, поки її винність не буде встановлена в
законному порядку шляхом прилюдного судового розгляду, при якому
їй забезпечують усі можливості для захисту.
2. Ніхто не може бути засуджений за злочин на підставі
вчинення будь-якого діяння або за бездіяльність, які під час їх
вчинення не становили злочину за національними законами або за
міжнародним правом. Не може також накладатись покарання тяжче від
того, яке могло бути застосоване на час вчинення злочину.

Стаття 12

Ніхто не може зазнавати безпідставного втручання у його
особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на
недоторканність його житла, тайну його кореспонденції або на його
честь і репутацію. Кожна людина має право на захист закону від
такого втручання або таких посягань.

Стаття 13

1. Кожна людина має право вільно пересуватися і обирати собі
місце проживання у межах кожної держави.
2. Кожна людина має право покинути будь-яку країну, включаючи
й свою власну, і повертатися у свою країну.

Стаття 14

Кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в
інших країнах і користуватися цим притулком.
Це право не може бути використане в разі переслідування, яке
в дійсності ґрунтується на вчиненні неполітичного злочину, або
діяння, що суперечить цілям і принципам Організації Об'єднаних
Націй.

Стаття 15

1. Кожна людина має право на громадянство.
2. Ніхто не може бути безпідставно позбавлений громадянства
або права змінити своє громадянство.

Стаття 16

1. Чоловіки і жінки, які досягли повноліття, мають право без
будь-яких обмежень за ознакою раси, національності або релігії
одружуватися і засновувати сім'ю. Вони користуються однаковими
правами щодо одруження під час шлюбу та під час його розірвання.
2. Шлюб може укладатися тільки при вільній і повній згоді
сторін, що одружуються.
3. Сім'я є природним і основним осередком суспільства і має
право на захист з боку суспільства та держави.

Стаття 17

1. Кожна людина має право володіти майном як одноособово, так
і разом з іншими.
2. Ніхто не може бути безпідставно позбавлений свого майна.

Стаття 18

Кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії;
це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання і
свободу сповідувати свою релігію або переконання як одноособово,
так і разом з іншими, прилюдним або приватним порядком в ученні,
богослужінні і виконанні релігійних та ритуальних обрядів.

Стаття 19

Кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх
виявлення; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися
своїх переконань та свободу шукати, одержувати і поширювати
інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних
кордонів.

Стаття 20

1. Кожна людина має право на свободу мирних зборів і
асоціацій.
2. Ніхто не може бути примушений вступати до будь-якої
асоціації.

Стаття 21

1. Кожна людина має право брати участь в управлінні своєю
країною безпосередньо або через вільно обраних представників.
2. Кожна людина має право рівного доступу до державної служби
в своїй країні.
3. Воля народу повинна бути основою влади уряду; ця воля
повинна виявлятися у періодичних і нефальсифікованих виборах, які
повинні провадитись при загальному і рівному виборчому праві
шляхом таємного голосування або ж через інші рівнозначні форми, що
забезпечують свободу голосування.

Стаття 22

Кожна людина, як член суспільства, має право на соціальне
забезпечення і на здійснення необхідних для підтримання її
гідності і для вільного розвитку її особи прав у економічній,
соціальній і культурній галузях за допомогою національних зусиль і
міжнародного співробітництва та відповідно до структури і ресурсів
кожної держави.

Стаття 23

1. Кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи,
на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від
безробіття.
2. Кожна людина, без будь-якої дискримінації, має право на
рівну оплату за рівну працю.
3. Кожний працюючий має право на справедливу і задовільну
винагороду, яка забезпечує гідне людини існування, її самої та її
сім'ї, і яка в разі необхідності доповнюється іншими засобами
соціального забезпечення.
4. Кожна людина має право створювати професійні спілки і
входити до професійних спілок для захисту своїх інтересів.

Стаття 24

Кожна людина має право на відпочинок і дозвілля, включаючи
право на розумне обмеження робочого дня та на оплачувану
періодичну відпустку.

Стаття 25

1. Кожна людина має право на такий життєвий рівень, включаючи
їжу, одяг, житло, медичний догляд та необхідне соціальне
обслуговування, який є необхідним для підтримання здоров'я і
добробуту її самої та її сім'ї, і право на забезпечення в разі
безробіття, хвороби, інвалідності, вдівства, старості чи іншого
випадку втрати засобів до існування через незалежні від неї
обставини.
2. Материнство і дитинство дають право на особливе піклування
і допомогу. Всі діти, народжені у шлюбі або поза шлюбом, повинні
користуватися однаковим соціальним захистом.

Стаття 26

1. Кожна людина має право на освіту. Освіта повинна бути
безплатною, хоча б початкова і загальна. Початкова освіта повинна
бути обов'язковою. Технічна і професійна освіта повинна бути
загальнодоступною, а вища освіта повинна бути однаково доступною
для всіх на основі здібностей кожного.
2. Освіта повинна бути спрямована на повний розвиток людської
особи і збільшення поваги до прав людини і основних свобод. Освіта
повинна сприяти взаєморозумінню, терпимості і дружбі між усіма
народами, расовими або релігійними групами і повинна сприяти
діяльності Організації Об'єднаних Націй по підтриманню миру.
3. Батьки мають право пріоритету у виборі виду освіти для
своїх малолітніх дітей.

Стаття 27

1. Кожна людина має право вільно брати участь у культурному
житті суспільства, втішатися мистецтвом, брати участь у науковому
прогресі і користуватися його благами.
2. Кожна людина має право на захист її моральних і
матеріальних інтересів, що є результатом наукових, літературних
або художніх праць, автором яких вона є.

Стаття 28

Кожна людина має право на соціальний і міжнародний порядок,
при якому права і свободи, викладені в цій Декларації, можуть бути
повністю здійснені.

Стаття 29

1. Кожна людина має обов'язки перед суспільством, у якому
тільки й можливий вільний і повний розвиток її особи.
2. При здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна
зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно
з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод
інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського
порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві.
3. Здійснення цих прав і свобод ні в якому разі не повинно
суперечити цілям і принципам Організації Об'єднаних Націй.

Стаття 30

Ніщо у цій Декларації не може бути витлумачено як надання
будь-якій державі, групі осіб або окремим особам права займатися
будь-якою діяльністю або вчиняти дії, спрямовані на знищення прав
і свобод, викладених у цій Декларації.

Конвенція ООН про права дитини — це угода між країнами, в якій записано, як уряд кожної країни має дбати про дітей. Конвенція ратифікована 193 країнами світу, крім США таСомалі.
Конвенція про права дитини прийнята резолюцію 44/25 Генеральної Асамблеї ООН від 20 листопада 1989 року. У 2009 році світова спільнота відзначає 20-річчя підписання Конвенції ООН про права дитини.
Метою цієї Конвенції є встановлення стандартів для захисту дітей від зневаги та образ, з якими вони стикаються до певної міри щодня в усіх країнах. В ній беруться до уваги різні культурні, політичні та економічні особливості держав. На першому плані в цьому документі стоять інтереси самої дитини. Права, викладені в Конвенції, умовно можна поділити на три частини:
Забезпечення: право володіти певними речами, отримувати певні послуги та мати доступ до того й того (мова йде про ім’я та громадянство, медичний догляд, освіту, відпочинок та ігри, опікування інвалідами та сиротами).
Захист: право бути захищеним від дій, що завдають шкоди дитині (наприклад, від розлучення з батьками, залучення до воєнних дій, комерційної чи сексуальної експлуатації, фізичного чи психічного знущання).
Участь: Дитина має право бути почутою, коли приймають рішення, що стосуються її життя. Підростаючи, дитина повинна мати дедалі більше можливостей брати участь у житті суспільства, готуватися до самостійного життя (наприклад, користуватися свободою думки та слова, вибору культури, релігії та мови).
Стаття 1: Визначення (дефініція) дитини
Дитиною є кожна людська істота до досягнення нею 18-річного віку, якщо за законом, застосовуваним до такої дитини, вона не досягає повноліття раніше.
Стаття 2: Принцип не дискримінації
Кожна дитина повинна бути наділена всіма правами без дискримінації. Всі діти без винятку повинні перебувати під захистом держави. Держава має обов’язок захищати дитину вид усіх форм дискримінації.
Стаття 3: Якнайповніше забезпечення інтересів дитини
У всіх діях щодо дітей першочергова увага повинна приділятися якнайповнішому забезпеченню інтересів дитини.
Стаття 4: Здійснення прав
Обов’язок держави – забезпечити здійснення прав дитини, викладених у цій Конвенції.
Стаття 5: Права та обов’язки батьків, сім’ї та громади
Держава повинна поважати право батьків та сім’ї на виховання дитини.
Стаття 6: Життя, виживання та розвиток
Дитина має право на життя; обов’язком держави є забезпечити виживання та розвиток дитини.
Стаття 7: Ім’я та громадянство
З моменту народження дитина має право на ім’я і набуття громадянства, а також право знати своїх батьків і право на їхнє піклування.
Стаття 8: Збереження ідентичності
Держава зобов’язана допомогти дитині відновити свою ідентичність, якщо дитина була незаконно її позбавлена.
Стаття 9: Принцип нерозлучення з батьками
Дитина має право підтримувати контакти зі своїми батьками у випадку розлучення з ними. Коли таке розлучення спричинене затриманням, ув’язненням чи смертю когось із батьків, держава повинна надати дитині чи батькам інформацію щодо місця перебування відсутнього члена сім’ї.
Стаття 10: Возз’єднання сім’ї
Прохання про виїзд із країни чи в’їзд до неї з метою возз’єднання сім’ї повинні розглядатися гуманним чином. Дитина має право підтримувати регулярні контакти з обома батьками, якщо ті живуть у різних країнах.
Стаття 11: Незаконні переміщення та неповернення дітей
Держава повинна вживати заходів для боротьби з викраденням дітей партнером чи третьою стороною.
Стаття 12: Висловлення поглядів
Дитина має право на висловлення своїх поглядів і на те, що її погляди братимуться до уваги.
Стаття 13: Свобода на самовираження та інформацію
Право шукати, отримувати та передавати інформацію в різних формах, в тому числі у мистецькій, письмовій чи друкованій формах.
Стаття 14: Свобода думки, совісті та релігії
Держави повинні поважати права та обов’язки батьків спрямовувати розвиток дитини у сфері її думки, совісті та релігії відповідно до здібностей дитини, які розвиваються.
Стаття 15: Свобода асоціацій
Дитина має право на свободу асоціацій та мирних зборів.
Стаття 16: Особисте життя, честь, гідність
Жодна дитина не може бути об’єктом втручання в здійснення її права на особисте і родинне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції.
Стаття 17: Доступ до інформації та засобів масової інформації
Дитина повинна мати доступ до інформації з різноманітних джерел; слід заохочувати засоби масової інформації приділяти особливу увагу меншинам, а також захистові дитини від шкідливих для неї матеріалів.
Стаття 18: Батьківська відповідальність
Обоє батьків несуть відповідальність за виховання дитини. Держава повинна надавати батькам належну допомогу у вихованні дітей.
Стаття 19: Насильство та недбале поводження (з боку сім’ї чи опікунів)
Держава має обов’язок захищати дітей від усіх форм насильства. Сюди входять соціальні програми та інші форми боротьби проти жорстокого поводження з дитиною.
Стаття 20: Догляд за дитиною в разі відсутності батьків
Законодавство повинно гарантувати право дитини на догляд в разі відсутності батьків, причому держава, забезпечуючи таке право, зобов’язана належним чином враховувати етнічне походження, релігійну і культурну належність і рідну мову дитини.
Стаття 21: Всиновлення
Держави повинні забезпечити; щоб питанням усиновлення дитини займалися лише компетентні органи. Всиновлення в іншій країні може прийматися до розгляду лише тоді, коли неможливо вирішити це питання на національному рівні.
Стаття22: Діти-біженці
Діти-біженці потребують спеціального захисту. Держави повинні співпрацювати з міжнародними компетентними організаціями з питання захисту такої дитини та допомагати дітям, що відлучені від своїх родин, віднайти їх.
Стаття 23: Діти-інваліди
Діти-інваліди мають право на особливе піклування та освіту, щоб мати змогу вести в суспільстві гідне і повноцінне життя.
Cтаття 24: Охорона здоров’я
Дитина має право на послуги системи охорони здоров’я і на засоби лікування хвороб та відновлення здоров’я, а також на поступову заборону традиційних методів лікування, які негативно впливають на здоров’я дитини.
Стаття 25: Періодичний перегляд опікунства
Дитина, яка віддана під опіку, захист чи лікування, має право на періодичний перегляд якості такого піклування.
Стаття 26: Соціальне забезпечення
Дитина має право на соціальне забезпечення.
Стаття 27: Рівень життя
Батьки несуть відповідальність за надання дитині належних умов життя, потрібних для її розвитку, навіть тоді, коли один із батьків живе поза межами країни проживання дитини.
Стаття 28: Освіта
Держава визнає право дитини на безплатну початкову освіту, доступність професійного навчання та дбає про зниження кількості учнів, які залишили школу.
Стаття 29: Мета навчання
Освіта повинна бути спрямована на розвиток дитини та її талантів, підготовку до самостійного життя, виховання поваги до прав людини, а також до культурних та національних цінностей країни, в якій дитина проживає, а також цінностей інших народів.
Стаття 30: Діти національних меншин та корінного населення
Дитина, яка належить до якоїсь національної меншини чи до корінного населення, має право виховуватися у своїй культурі, а також послуговуватися рідною мовою.
Стаття 31: Відпочинок і дозвілля
Дитина має право брати участь в іграх і розважальних заходах та брати участь у культурному житті і займатися мистецтвом.
Стаття 32: Економічна експлуатація
Дитина має право на захист від експлуатації та шкідливих для її здоров’я видів робіт.
Стаття 33: Наркотичні та психотропні речовини
Держава повинна захищати дитину від незаконного вживання наркотичних засобів та психотропних речовин і не допускати використання дітей у виробництві таких речовин та торгівлі ними.
Стаття 34: Сексуальна експлуатація
Держава повинна захищати дитину від сексуальної експлуатації, зокрема від проституції та використання дітей у виробництві порнографічної продукції.
Стаття 35: Викрадення, торгівля та контрабанда
Держава зобов’язана не допускати викрадення дітей, торгівлі чи контрабанди ними.
Стаття 36: Інші форми експлуатації
Держави зобов’язані захистити дітей від усіх форм експлуатації.
Стаття 37: Тортури, смертна кара, позбавлення свободи
Держава має обов’язок піклуватися про дітей, що перебувають в ув’язненні.
Стаття 38: Збройні конфлікти
Держава повинна забезпечити, щоб діти до 15 років не брали прямої участі у воєнних діях. Держава не повинна призивати на військову службу дітей до 15 років.
Стаття 39: Відновлення і реінтеграція
Держава повинна сприяти освіті, фізичному і психологічному відновленню та поверненню до повноцінного соціального життя дітей, які стали жертвами експлуатації; катувань чи збройних конфліктів.
Стаття 40: Підліткова злочинність
Поводження держави з підлітками, які порушили кримінальне законодавство, повинно сприяти відновленню гідності дитини.
Стаття 41: Права дитини в інших документах
Ніщо в цій Конвенції не заперечує ті положення інших документів, які сприяють захисту дітей більшою мірою.
Стаття 42: Інформування про положення Конвенції
Держава зобов’язана ознайомити дорослих та дітей з положеннями цієї Конвенції.
Статті 43 – 54: Застосування
В цих статтях мова йде про обов’язок Комітету ООН з прав дитини наглядати за втіленням у життя цієї Конвенції.

Назви статей подаються тут тільки для того, щоб полегшити посилання на відповідні статті. Ці назви не є частиною затвердженого тексту (ЮНІСЕФ – Великобританія).


Опубліковано: 17-10-2012, 15:04 | Переглядів: 1698 | Версія для друку


Особистий кабінет

Пошук

Календар публікацій

«    Листопад 2018    »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
 








Архів публікацій

Листопад 2018 (5)
Жовтень 2018 (16)
Вересень 2018 (7)
Серпень 2018 (2)
Липень 2018 (2)
Червень 2018 (7)





Locations of visitors to this page

Випадкове фото

Семінар бібліотекарів 2009 7Семінар бібліотекарів 2009 7

Семінар...

2011 - 2012 навчальний рік 1922011 - 2012 навчальний рік 192

2011 - 2012...

Cоціологічне опитування

Фотогалерея - потрібно чи ні?

Вже давно чекаю!
Достатньо тих фотографій що в новинах.